"Last flag flying" - рецензія

Перегляд нового фільму Річарда Лінклейтера нагадує вечерю з родичами, яких ти бачиш раз на декілька років, - необов'язкову і обтяжливу.
Хтось занурився в релігію і годує проповідями і моралізуванням усіх, кому не пощастить опинитися поряд. Хтось ніяк не змириться з думкою, що йому вже давно не 20 - продовжує зухвало себе поводити, розповідати вульгарні історії й жарти (це не те щоб погано, але вони несмішні й недоречні), буянити й пиячити. Так, Браян Кренстон дуже переконливий, і на початку фільму за ним спостерігаєш із посмішкою, але дуже швидко від його персонажа стомлюєшся. Також виникає проблема перетягування ковдри на себе, тоді як акцент мав би робитись на герої Стіва Керелла. До нього також жодних претензій, проблема радше в сценарії, а цього найменше чекаєш від Лінклейтера, майстра діалогових фільмів.

Не можу сказати, що я геть не перейнялась історією, елементарну емпатію ніхто не відміняв, але це реакція на підняті теми - втрата рідних, переживання військових, що повертаються з війни - яка ніяк не підсилюється кінематографічними засобами. Персонажам чогось не вистачає, вони схематичні і викликають байдужість.

Комедійні сцени мусили б йти фільму на користь, розбавляти загальну трагічність і не давати йому з'їхати в "чорнуху", але вони незграбні та якісь вимучені. В результаті фільм не працює в жодній з цих площин.

Можливо перегляд фільму "Останній наряд" (духовним продовженням якого є "Last Flag Flying") додав би трохи контексту, але сумніваюсь, що це значно покращило б ситуацію.

2+