"Game night" - Рецензія

"Нічні ігри" лише на перший погляд може здатися звичайною комедією, яких виходить щороку "як із конвеєра" ;)
Якщо придивитися ближче, починаєш помічати нетипові речі. Наприклад, хто буде кликати в композитори фільму Кліффа Мартінеса (колишнього барабанщика RHCP і автора саундтреків кількох останніх фільмів Ніколаса Віндінґа Рефна), а в монтажери – чувака, що монтував "Пастку", якщо не хоче чогось більшого.

Під час перегляду стає зрозуміло, що фільм на голову вищий за середньостатистичного представника жанру.

Тоді як більшість мейнстрімових комедій мають сюжет радше для годиться, аби набір смішних чи не дуже жартів хоч якось тримався купи, "Нічні ігри" може похвалитися по-справжньому структурним сюжетом. Фактично, цей фільм можна описати фразою: "А що якби "Гра" Фінчера була комедією?". Це не єдиний кивок у бік Девіда, та й загалом, мало який фільм може похвалитися такою кількістю кінематографічних ремарок і жартів. Ну як перед таким встояти?

Режисерська робота також на висоті. Комедійний жанр потребує акуратного поводження із темпом та фізичним аспектом гумору. Тут усе було дуже грамотно. Навіть знайшлося місце так званому "tracking shot" (прийом, коли камера слідує за об'єктом), виглядало дуже ефектно.

Я вже чую ремарки: "Так, так, ми зрозуміли. Але що там із жартами?". З цим складніше, що не кажи, такі речі надто сильно пов'язані зі смаками. Мене, мабуть, важко назвати орієнтиром у цих питаннях, гумористичні вподобання маю надто хаотичні – від чорного англійського гумору до комедій Сета Роґена. Гадаю, тут було щось середнє, тож не дивно, що мені зайшло.
Для тих кого бентежить питання вульгарності – можу помилятися, але пам'ятаю лише один момент. У будь-якому разі, "Нічні ігри" пристойний настільки, наскільки це можливо.

Як це часто буває, половину ефекту роблять персонажі. У центрі уваги – пара Рейчел Мак-

Адамс і Джейсона Бейтмана, проте решта героїв створюють добру підтримку, ніхто не є зайвим, не перетягує ковдру на себе.

Не те щоб це мало якийсь зв'язок із якістю фільму, просто цікаве спостереження. Команда друзів надто добре лягає на кістяк "Друзів", щоб це було простим збігом: ідеальна пара Моніка й Чендлер, мають слабкість до змагань і зіштовхуються з проблемою незмоги завести дитину; привабливий, але тупуватий Джоуї, що міняє дівчат, як рукавички, проте закохується в набагато розумнішу за себе жінку;
Рос і Рейчел, які опиняються перед фактом зради одного з них, коли в них була "перерва" в стосунках. За Фібі віддувається Джессі Племонс, який тут просто шикарно зіграв. Між іншим, він грає поліцейського, а Фібі було ж якось зустрічалася з копом...

Повернімося до головної пари. Знаєте, часто в ромкомах у одного з головних героїв (чи в них обох) є пара друзів, які просто ідеально пасують одне одному. Зазвичай вони вже одружені, а знають одне одно, якщо не з пелюшок, то з хоча б із коледжу. Найочевидніший приклад – Маршал і Ліллі з "Як я познайомився з вашою мамою" чи друзі гг із "Кохання без зобов'язань". Такі пари ніколи не бувають у центрі сюжету, та воно й не дивно, адже мелодрами – фільми про стосунки, а позаяк сюжету необхідний конфлікт, то і зняти ромком про ідеальну пару, в якої все гаразд, не вийде.
У "Нічних іграх" конфлікт спрямований у інше русло, тому сценаристи сміливо зробили ідеальну пару центральним стрижнем сюжету.
Ви запитаєте: "І що з того?". Та, мабуть, нічого. Просто інколи так приємно поспостерігати за людьми, в яких добре злагоджені стосунки. Особливо, коли їх грають Рейчел Мак-Адамс і Джейсон Бейтман. Недаремно хтось у рецензії на letterboxd написав: "Макс і Енні – єдина гетеросексуальна пара, до якої в мене є діло".

Словом, перегляд комедії "Нічні ігри" - чудовий спосіб приємно провести час, як на самоті, так і великою (чи не дуже) компанією. 

4+

P.S. Космічний саунд від Мартінеса: