"Joker", "Ad Astra" - Відгук

Покажіть мені тих людей, які кричали про шедевр і нове слово в кінематографі, хочу трохи поспопеляти їх зневажливим поглядом!)) 

Можна зараховувати черговий бал моїй кіноглядацькій інтуїції, бо "Джокер" виявився саме таким, як я думала, – поверховим і вторинним. Якщо з першим ще можна теоретично якось дати раду, зрештою інколи простота й прямолінійність працюють краще, ніж нагромадження "сенсів" і нюансний підхід, принаймні я буквальності не цураюся. Але коли фільм постійно нагадує про стрічки, які ти воліла б дивитися замість нього... 

Не те щоб він був геть поганим. Окремі моменти мені справді сподобалися. Але є якась іронія в тому, що Тодд Філліпс використав комікси як приманку (для продюсерів і глядачів), щоб нібито отримати шанс зняти олдскульний фільм, "яких зараз вже не роблять". Бо я щиро гадаю, що більше "коміксовості" пішло б "Джокеру" на користь. Натомість ми маємо розтягнуту й нуднувату історію про падіння (чи злет, як подивитися) мученика, мізантропічну виставу одного актора, яка тримається на кістлявих плечах Хоакіна Фенікса. Зараз у мене, мабуть, полетять гнилі помідори, але навіть цей аспект мені не зайшов. Безумовно, Хоакін опустився на якісь надзвичайні психологічні (та фізичні) глибини, пірнув у божевілля так, ніби вже не збирався звідти повертатися... Але чи було воно того варте? Для мене це перегинання палиці, таке відверте смакування потворності, всі ці звивання та завивання, навіжений сміх. "Подивіться, який він худий! Як у нього випирають кістки! Гляньте, як він чудернацько танцює!". Моментами я відчувала себе відвідувачкою цирку потвор. 

Ще мене дещо дратувала музика, яка була аж надто похмура й гнітюча. Інколи саундтрек звучав так недоречно, що викликав зворотню реакцію – ставало смішно.

Проте моя головна (й насправді єдина суттєва) претензія – "Джокер" не викликає емоцій. Ні співчуття, ні страху, ні захоплення. Meh.

3–

Ніл Армстронґ (із обличчям Раяна Ґослінґа) полетів на Місяць, щоб змиритися зі смертю доньки, Рою Мак-Брайду (астронавту підозріло схожому на Бреда Пітта) довелося пертися аж до Нептуна, аби розібратися зі своїми daddy issues. Похід до психотерапевта видається простішим рішенням, але що я там знаю...)))

З часу мого походу на "До зірок" пройшло вже непристойно багато часу. Але я навіть рада, що так довго чухалася, бо стрічка Ґрея, як не дивно, дуже цікаво парується із власне "Джокером". Я розумію, що порівнювати ці два фільми дещо дивно, тому не буду вдаватися в подробиці, але цікаво, наскільки вони є повними антиподами одне одного (варто наголосити, що це не порівняння в дусі "в кого вийшло краще", надто різні фільми, надто різні контексти, радше просте спостереження).
Хоча є в них і спільне. Під час перегляду "До зірок" теж згадуються кінематографічні попередники – "Космічна одіссея 2001 року", "Апокаліпсис сьогодні", "Соляріс", "Той, хто біжить по лезу" (більшою мірою сиквел)... Але в цьому випадку негативної реакції не виникає. Ні, "До зірок" навпаки сприймається як молодший брат цих фільмів.

Це дуже круте кіно, яке торкається фундаментальних тем: стосунків дітей і батьків, самотності (в особистому й глобальному сенсі), обов'язку, спадщини; препарує токсичну маскулінність: головний герой так боїться почуттів, що будує навколо себе бетонну стіну, відштовхує всіх навколо.
Бред Пітт – ідеальний актор для ролі Роя Мак-Брайда, складно уявити когось іншого на його місці. Живий символ героїзму, який немов зійшов із пропагандистського плакату, на позір ідеальний чоловік, всередині якого вирують комплекси, невпевненість і дитяча образа. Зіграно бездоганно.

Мені насправді немає до чого присікатися. "До зірок" – надзвичайно красивий фільм, у якому витриманий баланс екшену й споглядальних сцен, роздумів. Тут є що шукати тим, хто любить длубатися в прихованих сенсах (чи не на пошуки Бога вирушає головний герой?), але й без цього можна легко обійтися.

5