Мітки

Найцікавіші фільми 72-го Каннського кінофестивалю: Частина 2

Кількість фільмів, які мені нестерпно хочеться подивитися росте в геометричній прогресії, незабаром напруга, як це буває щороку, дійде до критичної точки і я відчуватиму, ніби ось-ось вибухну. Being a crazy cinephile is fun!)) Ото тільки на ОМКФ уся надія...

Менше з тим. Переходимо до справи)

              "Паразит"              

Алехандро Ґонсалес Інньяріту запевняє, що рішення віддати "Золоту пальмову гілку" соціальній сатирі від Пона Джун Хо було одностайним, і я йому вірю, зважаючи на абсолютну єдність усіх, кому пощастило побачити фільм "Паразит". Однак мені чомусь здається, що один член журі отримав особливе задоволення від стрічки – Йорґос Лантімос. Принаймні мені усе, що я досі бачила, нагадало фільми саме цього грека ("Паразит" очевидно менш мізантропічний і веселіший).

           "Одного разу... в Голлівуді"           

Тим часом новий фільм Квентіна Тарантіно пройшов неочікувано тихо й навіть майже непомітно. (Якщо не рахувати спроби штучно роздмухати скандал, який доволі швидко здувся). Не те щоб це був поганий знак, "Одного разу... в Голлівуді" ні за що особливо не критикували, навіть навпаки більшість зійшлась на думці, що це найзріліший фільм режисера, сентиментальне зізнання в любові до Голлівуду й часів, які давно пройшли. Скидається на те, що це буде найменш контроверсійний фільм Тарантіно.

                  "Додому"                  

Не лишилася осторонь фестивалю і Україна. На Лазуровий берег свій дебютний фільм привіз кримськотатарський режисер Наріман Алієв. Стрічку "Evge" показали в рамках другої за важливістю програми кінофестивалю – "Особливий погляд".
Ось, що про фільм пише Дарія Бадьйор:
  • Фільм Алієва про подорож батька і молодшого сина на півострів для того, щоб поховати старшого, працює на кількох рівнях: як історія про ініціацію героя; як культурологічний коментар про те, що таке Крим для киримли і чому вони так за нього тримаються (іншими словами: “чому вони звідти не їдуть?”); і, врешті-решт, як дуже влучне нагадування про те, що в Україні зараз відбувається (не навколопрезидентські розбірки, а війна і окупація частини території).
  • “Додому” – переконливий, щирий, але не без огріхів, дебют. Ахтем Сеітаблаєв дає свою найкращу (і, певне, найважливішу) екранну роль – Мустафи, авторитарного батька, який за будь-яку ціну повернеться додому і поверне туди своїх синів, для яких будував вистражданий поколіннями будинок. Ремзі Білялов в ролі роздратованого батьковою психопатичною наполегливостю Аліма проводить свого героя до стану, коли повернення до коренів стає важливішим за світло знання. Буквально: символ нового, некримського, життя, летить геть, коли треба обирати між умовним столичним “прогресом” і кримською, батьковою “архаїкою”.  
У рецензії від "ScreenDaily" Алієва порівняли з Нурі Більге Джейланом! І хоча я не люблю фільми останнього, такі слова не можуть не радувати. Ще приємніше читати таке: 
  • One of the most impressive aspects of Homeward is the cinematography of Anton Fursa who picks out faces bathed in striking sunlight or captures painterly compositions of timeless rural landscapes. The lingering visions of a setting sun on the distant horizon, a misty morning, vast empty fields and quiet flowing rivers underline the natural beauty of the region and the calm that is found such a short distance from conflict. Fursa’s work really underlines the importance of homeland to Mustafa.
Є навіть такі відгуки!

                  "Віварій"                  

Науково-фантастичний трилер з Імоджен Путс і Джессі Айзенбергом у головних ролях? Загорніть, беру!

            "Маленький Джо"             

Ще один науково-фантастичний фільм, який уже справді порівнюють з Лантімосом. Стрічка отримала змішані відгуки; бачила, що його ставлять як на високі, так і останні місця в особистих рейтингах. Та й взагалі видно, що це кіно на любителя.

    "Мектуб, моя любов: Інтермеццо"     

Добре, що ця публікація називається саме "Найцікавіші фільми", а не "Найкращі" чи "Фільми, які мені хотілося б подивитися". Не тому, що перший альтернативний варіант неправдивий, адже я не бачила стрічок, які тут згадую, а другий – надто громіздкий. Просто до "найцікавіших" можна сміливо віднести те кіно, яке в Каннах щедро закидали гниляками!)) Цього року роль найгіршого фільму конкурсної програми дісталася "Мектубу" Абделатіфа Кешиша. Майже 4-годинній стрічці, яка більш ніж на половину складається з крупних планів дуп (принаймні за словами кінокритиків). Так, ще там є 15-хвилинна сцена реального кунілінгусу, але все одно всі говорять про зади) Їй-богу, рецензенти влаштували таке змагання з того, хто сильніше копне Кешиша, що мені навіть стало цікаво подивитися цей фільм! Хоча робити цього я, звісно, не буду)) (Не те, щоб я мала щось проти дуп, але мені й "Життя Адель" з таким скрипом йшло, що не хочеться більше братися за його фільмографію + така тривалість – злочин проти людства).

  •  The “good news” is that you don’t need to have seen “Canto Uno” to understand the second chapter of Kechiche’s trilogy. This isn’t “The Two Towers,” it’s a nearly four-hour movie about butts, and butts don’t require context — only legs.
  • Kechiche argues that becoming the Béla Tarr of butt shots helps him “to get across this feeling of a soul that exists,” and while that’s just about the most delusional thing anyone has ever said in a public forum, there’s some evident truth to the idea that bodies are more expressive vessels of desire than words can ever be.
  • It might be the Stockholm Syndrome talking — the zen calm that comes over you when you realize that you’re going to be stuck in this club for the rest of the movie and possibly also the rest of your life — but when Chekhov’s cunnilingus is finally resolved in the film’s last hour and Ophélie scrapes her crotch over a man’s face with the violent purpose of someone trying to remove a stain, it doesn’t just feel like the director is getting his rocks off. On the contrary, it seems as though Kechiche is remembering his most effective trick from “Blue Is the Warmest Color,” and once again finding a visceral way to express sex as a soul-cleansing experience of some kind. In an age of rampant online pornography, that’s almost an impressive feat

Labels:

Коментарі

Дописати коментар

Популярні публікації