6-й Київський тиждень критики: Враження

 

Щось давно я не подавала свого голосу. А розповісти було що, тому поспішаю виправити цю прикру помилку.

Обожнюю Київський тиждень критики, фестиваль, який з року в рік тішить відмінною програмою (прем'єр і ретроспектив), тому дуже зраділа новині, що цьогоріч – попри війну – він відбудеться. Проте після масованого удару 10 жовтня засумнівалася, чи хороша ідея їхати зараз в Київ. Не стільки тому, що в столиці більша ймовірність прильоту, скільки через побоювання, що повітряні тривоги та вимкнення світла зриватимуть покази й буде як тоді, коли я поїхала в Хмельницький, аби побачити на великому екрані «Тіні забутих предків», але вже десь за пів години від початку сеансу оголосили про блєдіну. І в перший день КТК так і було, що змусило організаторів переглянути власні правила: з наступного дня глядачам давали вибір: під час тривоги покидати зал і повертати/обмінювати квиток або залишатись на свій страх і ризик. Згодом з'явилась ще одна хороша новина: в кінотеатрі встановили генератор, тож відключення світла перестали бути загрозою. Мені пощастило, що найцікавіші для мене фільми показували в останні два дні, тож я вирішила, що буду шкодувати, якщо не поїду.

Заодно вирішила нарешті пробитися в Кирилівську церкву, бо попередній раз потрапила на вихідний день. Друга спроба також виявилася невдалою: в дорозі мене застала повітряна тривога, собор знову був закритий, тож я посунула в кінотеатр. 

Першим фільмом у моєму розкладі був  «Час Армагеддону» – автобіографічний фільм Джеймса Ґрея, у якому "його" маму зіграла Енн Гетевей, батька – Джеремі Стронґ, а дідуся – Ентоні Гопкінс. Такий собі ремейк «400 ударів» + соціально-політичний коментар про класову й расову нерівність в США. З одного боку ніби й симпатично, з іншого – головний герой викликає роздратування. Через відверту автобіографічність його якось незручно дуже критикувати, адже це своєрідний фільм-терапія, фільм-сповідь Ґрея, у якому він проговорює помилки свого дитинства та намагається примиритися з минулим. Але не можу позбутися асоціацій із «Зеленою книгою», яку багато хто критикував за зміщення акцентів. Адже тут теж замість історії чорношкірого хлопчика (якого гг підбиває на злочин і сам, на відміну від товариша, виходить чистим із води) нам пропонують рефлексії єврея середнього класу. 

3

У вікні між показами вирішила знову з'їздити до Кирилівської церкви. Третя спроба виявилася вдалою. 50 грн і фрески 12 та 19 століття (пензля Врубеля) – постали переді мною. Лише мною, адже я була єдиною відвідувачкою, заради якої відкривали двері до споруди.

Духовною їжею довго ситим не будеш, тому наступною зупинкою була «Пузата хата»))

Далі в моїй програмі був фільм із ретроспективи українських комедії – «Вперед, за скарбами гетьмана» Вадима Кастеллі. Стрічка є на Takflix і я дуже раджу не пожаліти на неї тих 55 грн. Хоча, звичайно, переглянути її в невеликому, але набитому людьми (і одним песиком) залі – безцінний досвід. 

Це абсурдна, кітчева, але й дуже актуальна комедія про нащадка гетьмана Полуботка, який мимоволі опиняється в епіцентрі боротьби за міфічне золото між агентами КДБ, мафією (у вигляді випускників дитячого садочку м'ясокомбінату), британськими таємними агентами, українською відьмою з магічним цапом...  

4+

Головний фільм, заради якого я фактично їхала в Київ – «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, на якого я чекала від моменту анонсу. «Історія чоловіка, який хоче бути хорошим сім’янином, але доля дає йому випробування, де він звертає з чесного шляху заради своєї сім’ї. Біблійний сюжет про Авраама поставлений за канонами грецької трагедії на тлі українського національного карнавалу Маланки», – уже сам опис підказує, що це моє кіно. Потім була прем'єра на Каннах, перемоги на різних фестивалях, а ще я переглянула документальний фільм Дмитра «Красна Маланка» (до речі, раджу його подивитись перед «Памфіром», він додає контексту об'єму) й впевнилася, що просто мушу якнайшвидше оцінити його художній дебют. 

«Памфір» – це брутальний і дуже красивий (а ще сексуальний!) фільм, який розповідає просту історію про чоловіка, який заганяє себе в пастку, з якої неможливо вибратися, не втративши щось дорогоцінне, і робить це вправно й елегантно. Так, трохи відчувається, що його досить сильно порізали при монтажі, але зате в ньому немає нічого зайвого. Актори – топ, операторська – топ, саунд – топ, сценарій, робота художника-постановника, костюми... усе на вищому рівні! 

5

Таким був мій перший день на фестивалі. Про наступний напишу трохи згодом.